Вишиванки i рушники - символи любовi й незрадливостi, обереги українського народу
Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля - неначе витканi з маминого полотна. Сонячне снiп'я ллється через вiкна i вiд того на стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник? Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.
Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива - ромб з крапкою, вазон чи квiтка - свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, - знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися - гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка спiвається:
З вечора тривожного i до ранку
Вишивала дiвчина вишиванку...
Народна пiсня
Людина i праця, людина i пiсня, людина i витвiр мистецтва - це все
вiчне, безсмертне, щось своєрiдне i глибоко вражаюче. Наш україн-ський
народ працьовитий, щедрий на таланти, здiбний, обдарований. Якщо
працювати - то до сьомого поту, якщо спiвати - то дзвiнко, розложисто,
якщо творити щось - то неповторно, захоплююче. Вишивала дiвчина вишиванку...
Народна пiсня
Тож i не уявляємо ми доброї батькiвської хати без прикрас: вишиванок i рушникiв, витворiв народного мистецтва. Саме з батькiвської хати починається пiзнання свiту. Бiлi стiни, бiла стеля - неначе витканi з маминого полотна. Сонячне снiп'я ллється через вiкна i вiд того на стiнах виграють розгаптованi квiтами рушники, розпростерли крила, немов пiвники, на рушниках горять кетяги калини, золотистi китички хмелю звисають з рушникiв до самого столу i пахнуть хлiбом. А то справдi йшов дух вiд паляниць, що їх спекла мати та й поклала на стiл, прикривши теж казкової краси рушником. Яким затишком, теплом, спокоєм вiє вiд цих рушникiв! А чи в кожному домi зараз є вишиванка, вишиваний рушник? Певно, нi. Призабули чомусь це дивне народне мистецтво.
Чуєте? Мелодiя, слова... Так це "Пiсня про рушник" на слова Андрiя Малишка.
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала.
Рушник, i правда, можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на
полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження,
одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля
випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими
рушниками перев'язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику
зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у
перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс
на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне
частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так
робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив
господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на
господаря обжинковий вiнок. I водила мене у поля край села,
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя дала.
Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива - ромб з крапкою, вазон чи квiтка - свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, - знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися - гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку. Як-то у пiснi на слова Павличка спiвається:
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами -
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними нитками.
I тут українськi майстринi - неперевершенi. Казкової краси вiзерунками
прикрашали сорочки, намiтки, очiпки - прагнули до краси, до
самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по
100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали
нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними
камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна
дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист. Пiти у свiт незнаними шляхами -
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними нитками.
Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не черствiє душею. "Хай стелиться вам доля рушниками!" - кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.
Комментариев нет:
Отправить комментарий